САКРАЛЬНА ПРИРОДА СВІТЛА У ВІЗУАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ БАРОКО

Анотація

У статті досліджується сакральна природа світла як ключовий семантичний та естетичний компонент візуальної культури бароко. Метою роботи є визначення ролі світла як носія духовного змісту у живописі XVII століття та з’ясування його зв’язку з богословською традицією християнства. Актуальність теми зумовлена необхідністю комплексного осмислення світла не лише як формально-стилістичного засобу, але як феномену, що поєднує релігійну символіку, філософське мислення та художню практику. У статті розглянуто трансформацію богословського уявлення про фаворське світло як божественну енергію, що не належить до створеного світу у художню систему бароко. Проаналізовано особливості функціонування світла в композиційній структурі творів європейських майстрів XVII століття. Показано, що світло виступає засобом формування духовної ієрархії образів, інструментом акцентування сакрального центру композиції та способом створення емоційно-містичного впливу на глядача. На прикладі творчості Мікеланджело Мерізі да Караваджо, Рембрандта ван Рейна, Пітера Пауля Рубенса та Жорж де Латура доведено, що світло в бароковому живописі виконує не лише функцію просторової організації, а стає метафорою божественного одкровення. У результаті дослідження встановлено, що сакральна природа світла в бароковій культурі формує синтетичну модель художнього мислення, в якій поєднуються богословські концепції та візуальні практики.